Попри офіційну назву – ВПО, хочеться називати їх “вимушено переселеними українцями”, так рідніше. Бо з нинішніми мешканцями Запоріжжя, які переїхали до нашого міста з рідної місцевості, якими опікується наш благодійний фонд, ми товаришуємо. Намагаємось почути, що наразі є проблемою, шукаємо разом способи її вирішення, намагаємось полегшити життя, бо зазвичай знаємо потреби. Знаємо, у кого в родині хворі неходячі рідні, у кого – дітки, кому треба постільна білизна, хто чекає на посуд…
І у повсякденному спілкуванні у хабі, і на майстер-класах чи екскурсіях, куди запрошуємо наших друзів, ми чуємо неупереджені історії про реалії життя переселенців мимоволі, про сум за покинутою домівкою, селом, містечком, де все було рідним та зрозумілішим.
Тому нам і телефонують із питанням: чому затримують виплати, які й без того отримують не всі, бо з березня переглянуті умови надання державної допомоги ВПО. Разом шукаємо відповіді: всі належні виплати буде здійснено до кінця поточного місяця. Інформацію повідомляємо тим, для кого телефон у руках – лише засіб зв’язку, а не інформаційне поле.
Кошти важливі, бо люди не вдома, а наймане житло не стає дешевшим, а навпаки… У цій головній складовій витрат чи не чарівною є історія про родину, яку хазяї пустили пожити у квартиру лише за сплату комунальних послуг та за догляд… двох котів, яких не забрали за кордон.
Іншим доводиться шукати оптимальний по коштах та умовах варіант. І це нелегка справа для людей, змучених самим терміном «вимушено переселених»…
Невелика, здавалось би сума державних виплат стала для когось із ниших знайомих вимогою погіршити умови життя – не по карману житло. Для когось недоступними стали ліки. І тут потрібна порада волонтерів, як обізнаних місцевих жителів: куди краще звернутися по медичну допомогу, до якого лікаря із яким питанням…
Необхідне заради виживання працевлаштування, навіть людей пенсійного віку – теж складне завдання. І тут намагаємось принаймні поділитися власним досвідом, повідомити про можливість, підтримати у складних стосунках із роботодавцем. Часто це люди, які залишили у Запоріжжі стареньких літніх родичів. Догляд за ними – справа відповідальна та складна. Щодо людей передпенсійного віку, в яких немає ні виплат, ні копійчаних пенсій. І на роботу не беруть і навіть на програми, щоб навчати відкриттю власної справи не дуже охоче обирають – їх просто кидають напризволяще, чи не так? І це страшенна несправедливість.
Робота молодих матусь ускладнена відсутністю у Запоріжжі державних дитячих садочків. А ми маємо длвкола БФ «Меморі86» товариство жінок з дітьми, бо з 2022 рокі мали проєкти саме на їхню підтримку. То зберігаємо стосунки, намагаємося допомогти. Ділимося навіть ідеєю домашнього дитсадка. А, може, організуємо такий при нашему хабі? Це романтична ідея, а, можливо, новий проєкт…
Ми розуміємо, що життя у Запоріжжі можемо гармонізувати тільки разом. Спільнота волонтерів, небайдужих запоріжців, а також нових мешканців нашого міста гуртується довкола спільних проблем.
